9 лютого 1918 р. Центральна Рада підписала з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією Брестський мирний договір, що визначив державні кордони України. За додатковими угодами договору Німеччина та Австро-Угорщина надавали молодій державі збройну допомогу в боротьбі з більшовиками. Останнім нічого не залишалося, як тікати з України, прихоплюючи все на своєму шляху. За спогадами шосткинського більшовика П.С.Успенського (1893-1974), йому особисто було доручено Антоновим-Овсієнком В.О. (1883-1939), командувачем усіх більшовицьких військ в Україні, організувати «эвакуацию в глубь страны Советов вооружения и стратегических материалов из Коропа, Кролевца, Шостки, Новгород-Северска, Глухова» [28]. Часу на евакуацію було обмаль, бо німці вже на початку березня були в Києві.

С.В. Петлюра                                                  О.О. Ремньов

З метою уповільнення наступу німців командування більшовицького Західного революційного фронту на чолі з Берзіним Р.Й. (1888-1939) організувало заслони з озброєних загонів Першої та Другої (Особливої) армій. У березні 1918 р. Друга (Особлива) армія під командуванням анархіста Ремньова О.О. (1889-1919) зайняла територію з опорними пунктами Короп-Шостка. У середині березня сам командарм особливців Опанас Осипович Ремньов підійшов до 8 тисячного поселення Шостки з «отрядом из 300 стрелков-красногвардейцев и моряков с четырьмя пулеметами, имея резерв на станции Терещенской из 100 стрелков при 3 пулеметах и двух броневиках» [28]. Водночас на Шосткинському пороховому заводі (ШПЗ) почала діяти евакуаційна комісія, у складі якої перебував більшовик Павло Семенович Успенський. Комісії допомагали місцеві «красногвардейцы». Начальником заводу тоді був гвардії полковник Юркевич Микола Степанович (1875-1937). Також при заводі знаходився представник Центральної Ради. Як відомо, майже всі члени Центральної Ради належали до соціалістичних партій – соціал-демократичної (есдеки-меншовики) та соціал-революційної (есери). Чільний провід соціал-демократичної партії складався з В.К.Винниченка (1880-1951), Д.В.Антоновича (1877-1945), М.В.Порша (1879-1944) та С.В.Петлюри (1879-1926). Останній був генеральним секретарем справ війни, тобто опікувався військом та воєнними заводами, у тім числі й Шосткинським пороховим. Шосткинські однопартійці Симона Васильовича Петлюри, есдеки-меншовики, перебували разом з есерами в підпіллі ще з грудня 1917 р., коли відбулася перша більшовицька окупація Шостки «красногвардейским» загоном московських робітників. Перед приходом німців шосткинські меншовики та есери знову об’єдналися [12, арк. 17]. Вони створили спільний підпільний штаб, який знаходився в будівлі заводоуправління (вул.Леніна,36). Це був, так би мовити, неприступний для шосткинських більшовиків «Зимний дворец», де засіли «запеклі вороги революції» (Жовтневого перевороту в Петрограді), які діяли виключно на підтримку «буржуазно-націоналістичної Центральної Ради» [13, 106]. За розвідданими більшовиків, «вороже підпілля очолювали офіцери-дворяни Юркевич, Тархов, Синявський, купець Шашура, командири артилерійських батарей Каблицький і Янковський, меншовики Бичков, Вердрієвський, Ахтирко, Євсеєнко-Бондаревський, Шматко, комендант Шостки Петров, поліцейський пристав Ліщинський, провокатор розвідки Литовченко» [13, 106]. Узагалі шосткинські більшовики Дубок П., Успенський П., Садовий Ф., Мойсеєнко М., Гончаров Т., Безкровний А., Кукарешников Д. вважали Шостку «пристанищем білогвардійців і петлюрівців, вогнищем контрреволюційного заколоту, яким під диктовку німецької розвідки керував сам Петлюра» [29].

Заводоуправління

Керівником шосткинських есерів був Ахтирко Ігнат Андрійович [5, арк.29 зв.]. Загалом у шосткинських партійних осередках, меншовицькому та есерівському, нараховувалося тоді до 200 членів [22, 91]. Виходить, що чисельність  есерівців та й меншовиків була в десять разів більшою за правлячу в поселенні  з грудня 1917 р. групу більшовиків на чолі зі студентом Петром Безкровним. Меншовики та есери користувалися неабиякою підтримкою серед робітників ШПЗ ще з перших страйків 1905 р. Зовсім не випадково вони очолили перший демократично обраний 5 (18) березня 1917 р. Шосткинський Совєт робітничих депутатів [31, 33]. Також у заводському «Совєтє старост» головував меншовицько-есерівський блок [10, акр.36]. Хоча, на думку шосткинських більшовиків, меншовики та есери лише видавали себе за «соціалістів», «захисників трудящих» Шостки [13, 106]. Більшовики зі своїми промосковськи налаштованими шосткинцями перебували в меншості до пануючої «самостійницької» більшості Шостки. Перевага проукраїнських настроїв в Шостці була закономірною, бо 80 % (6,5 тис. людей) її населення становили українці. Так на об’єднаному засіданні президій політичних, профспілкових, суспільних та економічних організацій Шостки, що відбулося 13 (26) грудня 1917 р., із 95 присутніх тільки 11 були більшовиками, які закликали боротися проти Центральної Ради, отже, проти незалежності України [27]. Зрозуміло, що більшовики не мали будь-яких сил штурмувати ні вдень, ні вночі шосткинський «Зимний дворец»-заводоуправління, щоби захопити владу в Шостці. Вони сподівалися на збройну допомогу московських пролетарів, що й сталося в грудні 1917 р. Тоді, за відсутності українського війська в Центральної Ради, наш край захопив великий московський загін №1 Красної гвардії, сформований із робітників, учасників жовтневих боїв у Москві. Цей загін очолював більшовик А.О.Знаменський (1887-1943). «Красные» москвичі вибили з Шостки «жовто-блакитних» українців. Петлюрівський загін відступив з Шостки [21]. Шосткинські більшовики одразу, у грудні 1917 р., зорганізували свій перший революційний комітет у двоповерховому будинку на Садовій вулиці (нині Леніна, 51/73), у якому донедавна мешкав генерал – помічник начальника заводу  [1].

Ревком

 Над ревкомом замайорів червоний прапор з серпом і молотом. Ревкомівці негайно розформували «буржуазную полицию» Шостки та встановили 8-годиний робочий день на ледь працюючому заводі [27]. На всіх афішних тумбах поселення з’явилися ленінські декрети, перші закони Совєтської влади, звернення до народів Росії [7]. Невдовзі московські «красногвардейцы», які успішно завоювали Совєтську владу в Шостці,  рушили додому на Москву, маючи запаси харчів та заводського спирту. Шосткинські більшовики змушені були створити свій загін «красногвардейцев». Його зорганізував, за дорученням Петра Безкровного, молодий робітник ШПЗ  Петро Машицький [2, арк.17]. Загін виявився малочисельним, тому шосткинські більшовики звернулися по допомогу до своїх новгород-сіверських однопартійців. Звідти в лютому  прибуло ще декілька «красногвардейцев» на чолі з 26-річним більшовиком Дмитром Моргуном, уродженцем придеснянського села Журавка [24]. Моргун став першим військовим комісаром Шостки. Він зайнявся демонтажем цінного обладнання ШПЗ для евакуації на Москву своїм пролетарським братам-москвичам.    

З появою армії Ремньова в Шостці есери провели збори в приміщенні «Военного собрания» на третьому поверсі заводоуправління. На зборах виступали лідери есерів, які, за свідченням більшовика Андрія Безкровного, були занепокоєні швидкими темпами демонтажу «красногвардейцами» Моргуна обладнання ШПЗ, есери «пропонували підняти повстання проти Ремньова і більшовиків, яких називали бандитами» та закликали боротися «За єдину, неділиму Україну» [4, арк.150]. Одразу після зібрання підпільний меншовицько-есерівський штаб спрямував своїх делегатів до німецького війська з проханням якнайскоріше окупувати Шостку, інакше більшовики розберуть та підірвуть пороховий завод [23]. Одним з делегатів був есер Ковальов Андрій Миронович, поштовий чиновник [9, арк.38]. 
20 березня 1918 р. у дворі заводської казарми відбувся мітинг, організований меншовиками та есерами, які закликали робітників до зброї та вигнання більшовицьких евакуаторів – грабіжників заводу. Коли робітники кинулися до складу зброї, то біля дверей постала струнка постать комісара Моргуна, на плечах якого була бурка. Під час його палкої промови на захист братів-ремньовців «пролунав постріл, і Дмитро Моргун, похитнувшись, став повільно спускатися на східці складу» [13, 107; 24; 29]. Оволодівши зі складу гвинтівками Бердана, повстанці захопили більшовицький ревком, заарештували його членів, один з яких, Андрій Безкровний, був поранений [4, арк. 150]. Також були заарештовані й шосткинські «красногвардейцы”. За свідченням колишнього (з 1905 р.) есерівця Івана Івановича Машицького (1887-1938), повстанці увірвалися до його квартири, де переховувався молодший брат Петро. Тож боячись, щоби брата не розстріляли як головного «красногвардейца” Шостки, Іван разом з Петром долучилися до повстанців [2, арк. 18]. Отже, 20 березня повстанці розігнали «местный Совет, большевистский комитет, эвакуационную комиссию» та ще й обстріляли трьохсотенний загін «красних» Особливої армії Опанаса Ремньова, що стояв у вагонах на залізничній станції Шостка [23]. Ремньов змушений був залишити Шостку, «не желая проливать кровь робочих», як визнає командир загону новгород-сіверських «красногвардейцев» Михайло Ромченко [23]. Насправді це був не відступ, а маневр. Його зрозуміли і в повстанському штабі (повстанкомі) й почали готуватися до «крупных операций против красных». Організаторами повстання проти армії Ремньова та більшовиків стали чиновники та офіцери ШПЗ на чолі з Лашковським, Юркевичем, Вердеревським [2, арк. 18]. Доволі швидко «им удалось из антисоветского елемента собрать значительное количество личного состава», створити добре озброєні загони, які мали «достаточно патронов и около 10 орудий» [23]. Робітники Ділового двору (мехзаводу) встигли завершити броньовик, що призначався спочатку для Ремньова, а врешті був використаний проти нього [5, арк. 29 зв.]. Повстанська батарея з трьохдюймовок, з відповідними земляними укріпленнями та окопами, була встановлена на Ярмарковій площі (нині площа-пустир імені Героїв Хасана на початку вулиці імені більшовика Сергія Кірова). Також штаб розпочав заготовляти харчі для повстанців. У навколишні села були відправлені люди, де вони обмінювали заводський спирт, отриманий у штабі, на харчі. Зокрема прикажчик заводу Антон Кудос, який працював у магазині «потребительского общества», т.зв. «офіцерськім магазині», обмінював спирт на харчі в селі Ображіївці [4,  арк.20]. 

З відступом Особливої армії з Шостки потрапила в дуже скрутне становище частина загону новгород-сіверських «красногвардейцев» Ромченка, що зосередилася на охороні залізничного мосту через Десну біля села Пирогівки. Наприкінці березня 1918 р. загін нараховував «более двухсот чоловек, четыре станкових пулемета, две трьохдюймовые пушки и десять каваллеристов» [23].

Залізничний міст через Десну біля села Пирогіка
(з фотоальбому «Шостка очима фотохудожника» Лоза Ю.Д., Київ, 2014, стор.189)

Боячись знищення пирогівської частини свого загону, Ромченко вирішив прориватися з оточення залізницею. «Красногвардейцы» обладнали потяг листами заліза, зокрема кабіну машиніста та дві платформи, на яких встановили 2 гармати й 4 станкові кулемети. Також уздовж стін двох товарних вагонів поклали мішки з піском та влаштували амбразури для стрільби з гвинтівок. На стінах вагонів «бронепоїзда» написали фарбою назву «Смерть буржуям!» й вирушили на ньому з Пирогівки через Шостку до Брянська. Біля хутора Лазарівки «бронепоїзд» зупинили шосткинські повстанці. Ромченко пішов на переговори з ними у штаб «врагов Советской власти», що знаходився в будинку заводоуправління (вул.Леніна,36), а «главарь контрреволюционеров» з невеликою групою офіцерів перебував на території заводу, у хімічному корпусі (нині ЦЗЛ, центральна заводська лабораторія) [23].  Ромченко запам’ятав прізвище підполковника царської армії Пилипенка, «у которого никелированная шашка на колесике еффектно скользила по паркетному полу заводоуправления». У своїх спогадах Ромченко називає офіцерів порохового заводу «белогвардейцами» за те, що були «в форме царских офицеров, и эта мразь называла себя защитниками робочих, а нас красными грабителями». На переговорах «красные» домовилися з «белыми» на пропуск «бронепоїзда» через Шостку за умови, що не буде гарматної стрільби з нього по заводу. «Бронепоїзд» оминув Шостку, незважаючи на перешкоди «врагов революции», які зірвали рейки на шляху слідування [25, 102]. Далі «бронепоїзд» проїхав станцію Терещенську, потім рушив на Хутір-Михайлівський, Зерново [23].
    З контрнаступом ремньоців зі станції Терещенської на Шостку заревли на всю міць заводські «тревожные гудки», як свідчить учасник тих подій есерівець Мирон Рудченко, мешканець Депутатської вулиці [3, арк..96]. Робітники вже знали з заводських мітингів, що мета Ремньова була не тільки пограбувати завод, а ще й забрати гроші «которые были присланы в Шостку для расплаты с робочими» [5, арк. 22 зв.]. Робітники зібралися біля управління  охорони заводу, де отримали берданки і були направлені до будівлі «городского училища» (нині школа №3-гімназія). Там відбувся  бій з загоном Ремньова [5, арк. 22]. У повстанні взяло участь до 3-х тисяч шосткинців, про що зазначено в аналітичній записці Міністерства державної безпеки (МГБ) по Сумській області 1950 року [22, 91]. Виходить, що майже всі дорослі чоловіки, окрім незначної промосковської групи більшовиків, виявилися в 1918 р. «антисоветским елементом», який героїчно боровся з Особливою армією Ремньова. У повстанні брали участь і шосткинські жінки, зокрема есерівки Маглей Марія Іванівна та Каменська-Луцкіна Марія Олександрівна, як свідчить ще один учасник тих подій – меншовик Петруненко Федір Григорович [10, арк.37].  Ремньов наказав подавити «мятеж на Шосткинском заводе партизанскому отряду з Брянска». Загін брянців тільки-но прибув на посилення Особливої армії. За спогадами командира батареї загону Павла Пшерадського, бійці сподівалися, що їх перекинуть до Новозибкова, але потрапили в Хутір Михайлівський та ще й до анархіста Ремньова, армія якого «пользовалась дурной репутацией, да и о самом командующем ходили  нелестные слухи» [30, 12]. У армії, що складалася з розрізнених загонів, панували анархістські настрої, схильність до мародерства та пияцтво, дійсно це була армія знахабнілих анархо-бандитських загонів. Серед бійців армії Ремньова, як свідчить більшовик з села Івот Мойсеєнко М., була група добровольців з придеснянського села Погрібки, у тім числі й Дем’ян Коротченко (1894-1969), майбутній голова Президії Верховного Совєта УРСР [17].  
На допомогу ремньовцям прибув з Новгорода-Сіверського ще й загін Ромченка, його «красногвардейский отряд и вместе с ремневцами разогнали мятежников» [24]. Учасник подій І. Машицький свідчить, що запеклі бої шосткинців проти армії Ремньова тривали дві доби [2, арк. 18]. Шосткинський учитель-історик Стогнут Борис Степанович (1918-2000) на підставі своїх розпитів старожилів робить висновок, що ремньовці усього «за два дня подавили мятеж» [26]. Загалом повстання та бої тривали 5 діб, 5-6 днів (з 20 по 26 березня), як стверджують есерівці Олександр Григор’єв та Мирон Рудченко [3, арк. 151; 12, арк. 18]. Підтверджує це й  інший есерівець Рева Костянтин Михайлович [9, арк.37]. Рева працював санітаром у лікарні й разом зі своїм одно партійцем, фельдшером Іваненком, надавав допомогу пораненим «учасникам есеровской организации». Повстанці зазнали поразки, були вбиті та поранені з обох сторін, констатує Мирон Рудченко  [3, арк. 151]. За  розповіддю Варвари Яківни Франчик (1903-1996),  її батько робітник ШПЗ Яків Якович Франчик (1864-1932), знайшов свого загиблого сина Григорія біля гармати на Ярмарковій площі в той момент, коли якийсь ремньовський мародер уже стягував з мерця ялові чоботи. Він відштовхнув мародера й сказав, що є ще кому з молодших п’ятьох синів носити чоботи. Варвара Яківна каже, що повстанці припинили спротив усвідомив, що воюють проти своїх. Учасник боїв Віник Андрій Олексійович (1896 р.н.) вважає, що «исход боя» в головному вирішила агітація матросів з загону, що підійшов до Шостки з боку Хутора Михайлівського. Матроси переконали робітників, що їх спровокували есери, які проти советської влади, також і німці зараз борються в Києві проти соввлади, а вони (матроси) «едут в Конотоп на фронт»  [5, арк. 30 зв.]. Беззастережно повірив агітації матросів, «рабочие вскоре разошлись» [5, арк. 23]. Факт «придушення контрреволюційного повстання спільними зусиллями загону т. Ремньова, новгород-сіверських більшовиків при підтримці місцевих робітників і селян» констатують й шосткинські більшовики: Дубок П., Успенський П., Садовий Ф., Мойсеєнко М., Гончаров Т., Безкровний А., Кукарешников Д. [13, 107].  
Увірвавшись на Садову вулицю, «красные партизаны» батареї Пшерадского та  Сосницького загону пограбували Шосткинське казначейство [6, арк.5]. Особисто Опанас Ремньов зайнявся пограбуванням заводу. Він наказав провести обшук заводу й знайшов «платиновые чаши» в цеху, хоча перед цим начальник заводу Юркевич запевняв, що чаші були вкрадені ще в 1901 р., одну з яких направили в якесь російське місто [30, 12]. Отже, ремньовцям таки вдалося «демонтировать и вывезти с завода платиновые испарители (чашки)» [14, 24]. Проте не всі, бо, за переказом, найбільш важливі для роботи заводу платинові чашки заховав робітник заводу Іван Кокошко, що проживав на Моховій вулиці (нині вул. Енгельса). Потім ремньовці розпочали нашвидкуруч вантажити у вагони порох та цінне обладнання. Загалом було відправлено з заводу 35 вагонів обладнання та 40 тисяч пудів пороху [26]. Наостанок загони Ремньова пограбували села навколо Шостки, хоча, за спогадами шосткинських більшовиків, «красногвардейские» загони Ремньова начебто не здійснювали ніяких каральних експедицій, єврейських погромів та пограбувань селян навколо Шостки, за них це нібито робив «якийсь пройдисвіт Григорій Юрченко та провокатор Григорій Литовченко з контрреволюційного підпілля» [13, 107]. Литовченко насправді звався Романом і був колишнім (з 1904 р,) есером, який за спробу вбити шосткинського пристава в 1907 р. відбув покарання у вісім років каторги (з 1908 по 1917 роки). Очевидно, цей Литовченко Роман Діомидович зі своїми повстанцями «обстрелял солдат-окопников (ремньовців), которые ехали с позиции в баню», мабуть, уже після придушення повстання [30, 12].  Заводська лазня, як відомо, була на території заводу, у лісі над річкою Шосткою. Друга, єврейська лазня, була за кілометр-півтора від неї на Галенківці (нині вул.Партизан,12). Там, неподалік єврейської лазні, за переказом старожилів вулиці, знаходилася аж до 1960-х років якась братська могила «красноармейцев», потім її перенесли в парк Карла Маркса. 
Особлива армія Ремньова відступила на 150 верст до Брянська. Незабаром 25 квітня 1918 р. зі штабу Брянського району надійшла у Вищій Військовий Совєт телеграма, у якій вказувалося про необхідність арешту Ремньова та членів його штабу. Ремньова звинувачували в тому, що його загони не є революційною армією, а бандою, яка займається грабежами та погромами. Загони Ремньова залишили фронт, коли дізналися, що Ремньов та його «сподвижники» будуть заарештовані. Ремньовські загони таки були роззброєні, і, як повідомлялося в телеграмі, «у многих солдат, арестованных нами, находим при обыске до 100 000 рублей. Крестьянство озлоблено этими бандитскими отрядами»" [15]. У цей час Ремньов перебував у Москві. 26 квітня 1918 р. він звітував Льву Троцькому в Совнаркомі, а наступного дня Ремньова заарештували, незважаючи на особисте знайомство з Троцьким як із «сокамерником» по петербурзькій в’язниці «Кресты», куди вони разом потрапили в липні 1917 р. за наказом голови Тимчасового Уряду Олександра Федоровича Керенського (1881-1970). Цього разу Ремньова тримали в Бутирській в’язниці Москви, потім спрямували до психлікарні, звідки він утік по весні 1919 р. Спіймали його влітку та розстріляли без суду 3 серпня 1919 р. "как афериста и контрреволюционера" [30, 12]. 

Броньований потяг "Смерть буржуям"

«10  квітня 1918 р. голова спецвідділу українського військового міністерства, обговорюючи з помічником губерніального коменданта Чернігівщини плановане захоплення Шостки, повідомив останнього, що він звернувся до місцевого вільного козацтва з проханням йти разом з німцями на визволення міста, оскільки “…з політичного боку треба, щоб попереду німецьких частин йшли українці… Бо то як німці поставлять свою варту раніш нашей, то вони об’являть Шостку воєнною добичею” [14]. Отже, першими в Шостку увійшли загони Вільного козацтва. Отже, першими в Шостку мали увійти загони Вільного козацтва, а ввійшли німці [3, арк.151; 12, арк. 19]. Їхньому командуванню були передані у повній справності воєнні заводи, як пороховий так і капсульний [12, арк. 18]. Була запроваджена німецька комендатура, а з приходом до влади в Україні гетьмана Павла Скоропадського з’явилася в травні 1918 р. ще й гетьманська комендатура. Шостка стала гетьмансько-німецькою. Гетьманським комендантом Шостки був призначений один з керівників есерівської організації лікар Філіпенко Георгій Павлович [9, арк.37]. Начальником охорони ШПЗ став колишній штабс-капітан царської армії Васильєв Федір Петрович [3,  арк.32]. Він сформував гетьманський загін для охорони заводу. Мабуть, саме ці озброєні «гетманцы», за спогадами старожилів, ходили по Шостці з «голубыми хвостами в шапках» [19, 6]. Командиром загону став Роман Діомидович  Литовченко. У його загоні нараховувалося до 70 чоловік [22, 91]. Меншовики перейшли в опозицію, згодом їх почали арештовувати, зокрема есдек Тит Ковбаса просидів місяць у Глухівській в’язниці [2, арк.28]. 

Хімкорпус

Майже через двадцять років після есерівського повстання в Шостці 20-26 березня 1918 р. був розстріляний 4 грудня 1937 р. в м. Мєдвєжьєгорську (Республіка Карелія, Росія) начальник Шосткинського порохового заводу 1917-1918 років Микола Степанович Юркевич [18].  Загалом з нагоди 20-річчя повстання більшовики розстріляли майже всіх шосткинських повстанців – есерівців та меншовиків, які дожили до 1938 р. [9; 10; 11]. Вони були засуджені до розстрілу за кримінальними справами, сфальшованими гепеушниками. З усіх установлених на сьогодні 207 імен  розстріляних в 1937-1938 роках шосткинців  більше половини становлять есери та меншовики. Усі вони майже через двадцять років були реабілітовані в 1956-1957-х роках [20].  
У 1957 р. на честь загиблого 20 березня 1918 р. комісара Моргуна, було, за рішенням Шосткинського міськвиконкому депутатів трудящих від 23 вересня, названо вулицю в Артемівському мікрорайоні (Петухівці) [8, арк.21]. Могила Моргуна в Шостці залишилася «безвестной» [24]. Вона, мабуть, була на кладовищі біля Володимирської церкви, там, де знаходиться братська могила «придушеных» ремньовцями повстанців (поблизу нинішнього розважального закладу «Місто розваг» на вулиці Короленка). У цій могилі, за розповіддю Варвари Яківни Франчик (1903-1996), був похований її старший брат Григорій, який перебував біля трьохдюймової гармати повстанців заряджаючим. Могилу зрівняли з землею наприкінці 1950-х років. Безумовно її треба відновити вже як меморіальний комплекс «Героїв березневого повстання» з додатком імен розстріляних в 1937-1938 роках році повстанців 1918 р. 

Посилання
1. Безкровний А. Незабутні дні // Зоря, Шостка. – 1957. – 25 грудня.
2. Галузевий державний архів Служби безпеки України в Сумській області (далі – ГДА УСБУ в СО), спр. П–1772.
3. ГДА УСБУ в СО, спр. П-8170-Т-1.
4. ГДА УСБУ в СО, спр. П-13312
5. ГДА УСБУ в СО, спр. П-12141.
6. Государственный архив Брянской области, ф.Р–594, оп.1.  
7. Гончаров О. Жовтень в Шостці // Зоря, Шостка. – 1957. – 22 грудня.
8. Державний архів Сумської області (ДАС0), ф. Р-4315, оп.1, спр.30.
9. ДАСО ф.Р-7641, оп. 1, спр. 545, стор.36-41
10. ДАСО ф.Р-7641, оп. 1, спр. 488, стор.35-42 
11. ДАСО ф.Р-7641, оп. 1, спр. 545.
12. ДАСО ф.Р-7641, оп. 1, спр. 896.
13. Дубок П.,Успенський П., Садовой Ф., Мойсеєнко М., Гончаров Т., Безкровний А., Кукарешников Д. Герої-більшовики Ремньов і Моргун //  Жовтень на Сумщині. Спогади учасників ВОСР на Україні. – Суми, 1958.
14. Завод и его люди (страницы истории).  Шосткинское проиводственное обьединение «Десна». – Шостка, 1991.
15. Кляцкин С. Рождение Рабоче-Крестьянской Красной Армии» // Вопросы истории. – 1941. – №7-8. Ч.1. 
16. Лободаев В., Савченко Г. Загони Вільного козацтва у лютому-квітні 1918 року // Воєнна історія. – 2008. – №1 (37).
17. Мойсеєнко Н.А. Страницы былого // Советское Полесье, Шостка. – 1967. – 3 октября.
18. «Московський комсомолець» в Україні. – 2007. – 13-20 червня.
19. Приходько А.И. Воспоминания // Рукопись. – 1990. – Музей заводу «Зірка», Шостка.
20. Про реабілітацію заводських працівників //  Заводське життя, Шостка. – 2007. – 26 грудня.
21. Пустовойтов В. Великий Октябрь в Шостке // Советское Полесье, Шостка. – 1987. – 27 октября. 
22. Реабілітовані історією. Сумська область. Книга друга.  – Суми, 2013.
23. Ромченко М. Броня из песка // Советское Полесье, Шостка. – 1966. – 21, 25 января.
24. Ромченко М. Первый военный комиссар Шостки // Советское Полесье, Шостка. – 1966. – 23 марта.
25. Ромченко С.В. Партизанський край // Жовтень на Сумщині . Спогади учасників ВОСР на Україні. – Суми, 1958.
26. Стогнут Б. Это было начало // Советское Полесье, Шостка. – 1987. –17 декабря.
27. Сушко Л. Борьба за установление Советской власти в Шостке // Советское Полесье, Шостка. – 1965. –17 декабря.
28. Успенский П. Шосткинщина в годы гражданской войны и иностранной военной интервенции // Советское Полесье, Шостка. – 1966. – 5 января.
29. Успенський П. Шляхом історії нашого краю // Маяк Комунізму, Кролевець. – 1964. – 25 лютого.
30. Федосов А. Яд платиновой чаши // Аргументы и факты. Брянск. – 2005. – №28.
31. Шостка. Историко-краеведческий очерк. – Харьков, 1970.

Стаття В.Кириєвського «Есерівське повстання в Шостці. 1918 рік» взята зі збірника наукових праць, випуск №16 «Скарбниця української культури», Чернігівський історичний музей імені В.В. Тарновського, Чернігів 2015, стор.176-182.