Шосткинський краєзнавчий музей


Головна Новини
Меню сайту

Пошук

Категорії розділу
Заходи музею [151]
Заходи, події, що відбуваються у нашому музеї протягом останніх років.
ІСТОРИЧНІ НАРИСИ [28]
Матеріали, зібрані науковими співробітниками музею, що стосуються здебільшого історії міста та нашого краю.
Наукові публікації [10]
Публікації наукових співробітників музею

Головна » Статті » ІСТОРИЧНІ НАРИСИ

Пам’ятник царю, або До історії виникнення Шостки

Пам’ятник царю, або До історії виникнення Шостки

“В память исполнившегося в 1871 году столетия со времени основания Шостенскаго пороховаго завода (ШПЗ) на площади возле церкви поставлен бронзовый бюст Імператора Александра ІІ” [6, 200]. Саме так зазначено в статті “К 125-летию Шостенского порохового завода”, опублікованій в “Календаре Черниговской губернии на 1896 год”, стосовно  першого у Шостці пам’ятника, що простояв майже півстоліття, до революції 1917 року, на майдані біля церкви Різдва Христового неподалік головного в’їзду до порохового заводу.

Чи не найперше зображення пам’ятника міститься у додатку до книги “Столетие Шостенского порохового завода (1771–1871)” [17]. На жаль, малюнок не має підпису. Але з іншого додатку – “План Шостенского порохового завода 1871 года” – дізнаємося, що  посеред Церковного майдану стояв  “Памятник столетия завода”. Отже, пам’ятник був присвячений не царю або якомусь великому князю, а сторіччю існування казенного порохового заводу. На дореволюційних фотографіях пам’ятника, які зберігають деякі шосткинці, містяться різні написи: то – пам’ятник Олександру ІІ, то – Великому князю Михайлу, а то й просто – царю. Тому шосткинці й відносять пам’ятник: хто до імператора Олександра ІІ, хто до Великого князя Михайла, а дехто – до царя Петра І або ж його діда Михайла. Останню версію про засновника Шостки царя Михайла “преподнес” шосткинцям півстоліття тому, у 1960-х роках, альбом “Историческое прошлое нашого края”, укладений міською бібліотекою ім. Л. Толстого не без участі шосткинських краєзнавців або ж за їхніми працями.

 Дослівно: “Первыми жителями селения были солдаты времен царствования Михаила с династии Романовых (около 325–330 лет назад). В тот период был основан пороховой завод”. Мабуть, цар Московії Михайло Романов домовився спочатку з польським королем Сигізмундом про заснування в дрімучих лісах підпорядкованої ляхам Сіверщини порохового заводу та направив московитів “на вечное поселение на шестой притоке Десны”. Виходить, пам’ятник у Шостці мав би належати царю Михайлу Федоровичу Романову (1613–1645). Проте довга борода царя не відповідає короткій борідці чи-то бакенбардам погруддя. Також не відповідає зображенню пам’ятника й зовнішність Петра І з вусищами, хоча саме його й досі чимало шосткинців вважають засновником порохового заводу. Навіть колишні й нинішні керівники міста не оминають у своїх виступах нагадати про Петра І як засновника заводу, отже, і Шостки. А комунальна телерадіокомпанія “Акцент” безупинно прокручує на початку та наприкінці своїх передач, як вранці, так і ввечері, пісні любові до Шостки з приспівами про Великого Петра як засновника міста. Насправді Петро І заснував лише два процвітаючі казенні порохові заводи на річках Охті та Сестрі під Петербургом [9, 549]. Взагалі, за царювання Петра І (1682–1725) діяло 8 порохових заводів, тобто крім двох казенних було ще шість приватних – і всі під Москвою на річці Клязьмі [3, 164]. Тож, на річці Шостці ніякого порохового заводу за царювання Петра не з’явилося. Але шосткинцям, мабуть, хочеться додати віку своєму заводу за рахунок діянь московського царя, а не за якогось локотського козака Бугая, що заснував млин на річці Шостці, на потужності якого виник гетьманський пороховий завод, як підказує нам відомий історик Олександр Матвійович Лазаревський [8, 344, 350].

Цікаво, звідколи Шостка опустила історію заводу до епохи Петра І? У всякому разі до кінці 1960-х років про це не йшлося. А в 1970 році з’явилася в місті краєзнавча брошура “Шостка”, видрукувана харківським видавництвом “Прапор” накладом 15 тисяч примірників [22]. Її підготовив авторський колектив з вісьмох осіб, очолюваний секретарем міському компартії В.Ф. Пустовойтовим [7]. У ній вперше було поєднано історію Шостки з Петром І: “В начале ХVIII столетия правительство Петра І открыло в Шостке специальный пункт по приему селитры. Указ сената от 19 июня 1711 года предлагал губернаторам обьявлять “по всем городам, чтобы явились подрядчики, всяких чинов люди в сенат и уговоры свои записали, кто сможет изготовлять порох”. При цьому автори покликалися на працю А.Г. Слюсарського “Социально-экономическое развитие Слобожанщины”. Справді, на 283 сторінці книги написано: “...правительство Петра I устроило приемные пункты селитры в Павловске, Усерде, Шостке и других местах” [15, 283]. Як бачимо, тут Шостка згадується як звичайний, а не якийсь “специальный”, надзвичайний пункт з прийому селітри. Професор Слюсарський, у свою чергу, посилається на Сенатський указ №2528 та на один з 20 документів «Справи за поданням Ізюмського полка полковника Михайла Захаржевського з товаришами про надання наказів на побудову в Воронезькій губернії заводів і пошуку селітрової руди та ін.» 1716 р. (Центральний державний історичний архів України в Києві, ф. 1638). На вказаних Слюсарським аркушах 19–20 з документу від 8 серпня 1716 року «Донесення на ім’я губернатора Воронезької губернії Апраксіна Ф.М.» міститься «челобитная»  Захаржевського про надання йому «повелительного указу» на заснування в зручних місцях губернії селітряних заводів, а також «приготовленую селитру в Павловске принимать». Відповіддю на прохання Захаржевського є документ  від 23 серпня 1716 року – «Розпорядження віце-губернатора Количова С.А.», де йдеться про «приумножение», згідно з наказом Петра І, селітряних заводів на терені Воронезької губернії та приймання виготовленої  селітри “в Павловске что на Осерде или в другие места в магазин принимали” (арк. 23).

У жодному з 20 документів Шостка не згадується, і це зрозуміло, адже справа стосується тільки слобожанських полків. Очевидно, харківський професор вважав, що одним з “других мест”, де можуть приймати селітру, мали бути Усерд та якась Шостка – в усякому разі не наша: у 1716 році її ще не існувало. Уявімо собі пункт прийому посеред лісу над річкою Шосткою. У кого він мав приймати селітру? Мабуть, у зайців та лисиць. Тільки після побудови в 1739 році в гаю біля млина Шостенського порохового заводу Шостка стане таким приймальними пунктом, точніше, біля старого млина козака Бугая з’явиться селітряний магазин – “пункт прийому селітри”. Узагалі дивно, як Шостка, що знаходилася на території Гетьманщини, могла потрапила до книги Слюсарського, який писав про соціально-економічний розвиток Слобожанщини. Можливо, на Слобожанщині була своя Шостка – зі своїм пунктом прийому селітри, заснованим за вказівкою уряду Петра І?

Стосовно «Указа сената от 19 июня 1711 года», наведеного авторським колективом у брошурі про Шостку, то відзначимо, що немає ані слова про Шостку в жодному з наявних 152 указів Сенату («правительства Петра І») за 1711 рік, навіть у двох спеціалізованих «селітряних» указах: від 19 червня (№2379) «О вызозе подрядчиков для делания пороху и о привозе селитры для продажи в Москве» та від 20 червня (№2381) «О запрещении промышленникам продавать селитру в посторонние руки, кроме пороховых подрядчиков» [12, 700-702]. З указів зрозуміло, що єдиним місцем прийому селітри «из Малороссійских городов» була в 1711 році Москва, і всі підрядники-селітровари були зобов’язані постачати заготовлену селітру на її порохові заводи.
Лише згадку про “приймальні пункти селітри”, що були відкриті в нашій місцевості ще на початку XVІІ століття, тобто задовго до появи Петра І на Десні, зустрічаємо у сумському томі “Історії міст і сіл УРСР”. На жаль, у нарисі не вказано, хто відкривав ці пункти, тільки натяки, що вони мали бути десь на річці Шостці біля млинів, збудованих козацькою старшиною для того, щоби молоти “зерно, а також селітру й вугілля для виробництва пороху”. Селітру виробляли тоді кустарним способом у навколишніх селах, зокрема в “селищі Локотки, що є частиною сучасної Шостки” [4, 596, 597]. Проте транспортування селітри до порохових заводів коштувало дорого, тому її здавали на приймальні пункти, такі собі селітряні заготконтори. У другому виданні – “Истории городов и сел” конкретизовано, що “селитру и уголь отсюда (з села Локотки – В.К.) доставляли в Москву и Петербург в частные пороховые заводы, что обусловливало значительное удорожание пороха. В начале XVIII в. по указанию Петра І в этом районе был открыт пункт по приему селитры”  [5, 582, 583]. Де саме біля Локотків функціонував цей пункт, автори статті з історії Шостки М.В. Мірошниченко, І.Ф. Мозговий та В.Ф. Пустовойтов не вказали і не надали посилання на джерело інформації, хоча ще в їхньому рукописі 1970 року, згадано книгу професора Слюсарського [23, 3].

У 1991 році заводчани у виданні “Завод и его люди” зазначили і рік заснування, і місце розташування пункту з прийому селітри: “В 1711 году Правительство Петра І организовало в Шостке приемный пункт селитры” [2, 6].

У 2004 році з’явився в Інтернеті «Офіційний сайт Шосткинського краєзнавчого музею» (архівна версія http://shostkamuseum.org.ua) з розділом «Історичні нариси», зокрема: “Історія міста. Виникнення та розвиток порохового виробництва на р. Шостка”. У цьому нарисі читаємо: “В 1711 р. уряд Петра І організував на р. Шостці приймальний пункт селітри. Є відомості, що порох робили при хуторі Шкірманівськім (Глухівського уїзду) на р. Ускє, неподалік від виникнувшого пізніше Шосткинського порохового заводу” [24]. На жаль, автори не вказали джерела цієї інформації.  

У 2007 році в газеті “Сіверський край” була надрукована цікава стаття про історію Шостки, підготовлена новгород-сіверськими журналістами після відвідин Шосткинського державного краєзнавчого музею, де їм розповіли, що “в 1708 році Петро І, зупинившись в недалекому Вороніжі, дізнався про такий незвичний промисел (перемелювання селітри та деревного вугілля на млині – В.К.) і звелів відкрити приймальний пункт, де заготовляли селітру для порохових заводів” [10]. 

Та чи не найпершим ще у 1989 році вказав цю, старішу на три роки, дату “постройки” шосткинського пункту Б.С. Стогнут (1918–2000): “Пребывая в наших краях в 1708 году, Петр I приказал на реке Шостке построить приемный пункт селитры, которой был богат наш край” [16].   

Того ж 2007 року О.І. Плодиста запропонувала не 1708 рік і навіть не 1711, а 1713 рік введення в експлуатацію шосткинського приймального пункту, посилаючись на сенатський указ, за яким “на реке Шостке был создан пункт по приему селитры” [11, 6]. Вона скористалася інформацією зі згаданого вище видання “Столетие Шостенскаго пороховаго завода (1771–1871)”. Але на 5-й сторінці книжки йдеться про указ Сенату від 8 серпня 1713 року “О делании селитры в Малороссии, о привозе оной на продажу в Москву и непропуске за границу” (№ 2705). Він дуже коротенький: “В Малороссийских городах всяких чинов людям селитренные заводы размножить, и селитру велеть варить без остановки, чтоб селитры было в выварке многое число; а ту селитру покупать у них всяких чинов людям повольною ценою, и купя, привозить к Москве, а опричь Москвы, в иные города и за рубеж с тою селитрою отнюдь никого не пропускать: и для того в пристойных местах поставить заставы крепкия, чтоб с тою селитрою, опричь Москвы, ни каким способом никуды ни в которые городы за рубеж никто проехать не мог” [13, 49–50]. Як бачимо, про “создание” якихось пунктів з прийому селітри в ньому не йдеться взагалі.               
Заводчани, маючи вже три книги, де згадується шосткинський пункт з прийому селітри, вирішили  увічнити ім’я “засновника” – царя Петра І – у своєму музеї. Вони викарбували на чорній дошці переказ указу Сенату від 8 серпня 1713 року про “размножение селитряных заводов в Малороссии”, до якого додали вигаданий висновок, що саме за цим указом “на реке Шостке был открыт пункт приема селитры”. 


Та все ж таки пам’ятник 1871 року увінчувало погруддя не царя Петра І, а правлячого тоді імператора Олександра ІІ. Згадана вище О.І. Плодиста у своїх публікаціях упевнено стверджує, що шосткинський пам’ятник увінчувало тільки погруддя брата царя, великого князя Михайла, на честь якого наш з Шосткинський пороховий завод і назвали Михайлівським. Справді, завод став Михайлівським 17 серпня 1871 року, про що й було оголошено командиром заводу Сабо на урочистому зібранні з нагоди святкування ювілею: “Завод сегодня празднуя первое (казенное – В.К.) столетие своего существования, наименовуется, по воле августейшего монарха нашего, Михайловским, в честь великого князя Михаила Николаевича, влиянию и заботе которого он наиболее обязан своим нынешним развитием” [18]. Слід зазначити, що й до  великого князя Михайла Миколайовича добре опікувався ШПЗ його дядько Михайло Павлович, рідний брат царя Миколи І, і теж генерал-фельдцехмейстер, командуючий всієї артилерії імперії. На  першому книжному малюнку 1871 р.  “Памятника столетия завода” бачимо викарбувані внизу постаменту дати казенного існування ШПЗ “1771–1871”. На барельєфі з лицевого боку постаменту зображена засновниця казенного ШПЗ цариця Катерина ІІ і роками її правління “1762–1796”. Приналежність правостороннього барельєфа Олександру І визначають роки його царювання “1801–1825». За логікою, з лівого боку мав би бути барельєф Миколі І з відповідними датами – “1825–1855”. На четвертій (задній) гранні постаменту взагалі б не мало бути барельєфа, хіба що Павлу І (1796–1801), який за п’ятирічку свого царювання теж доклав чимало зусиль до розбудови ШПЗ, як зазначено в книзі “Столетие Шостенкаго пороховаго завода”. Проте, Плодиста вважає, що “кроме бюста Великаго князя Михайла Николаевича, на памятнике было четыре барельефа, изображающие Екатерину ІІ, Александра І, Николая ІІ и Александра ІІ, символизирующие самые главные эпохи и крупнейшие факты история развития завода” [11, 36]. Невже Шостка в 1871 році відверто зневажила не тільки його імператорську величність, а й усіх його попередників, розмістивши їхні царські зображення нижче погруддя князя, хоча й великого. 

Тим більше, що барельєф діючому тоді царю Олександру ІІ мусив бути без карбувань його років правління – 1855–1881 та ще й із заднього боку постаменту. Однак на фотографії 1882 року, зробленій ззаду пам’ятника, ніякого четвертого барельєфа на постаменті не проглядається, отже, його взагалі не було.

З малюнка 1871 року та фотографії 1882 року виходить, що пам’ятник стояв обличчям на захід до дороги, до командирського будинку (вул. Леніна, 53), а спиною – на схід, так, як нині стоїть пам’ятник Леніну біля Шосткинського міськвиконкому (вул. Леніна, 14). На жаль, у рамки фотографії не потрапили два будинки ліворуч водокачки, зображення яких є на малюнку пам’ятника. Перший, кам’яний будинок існує й донині, відомий як  житлово-комунальний відділ заводу, (вул. Карла Лібкнехта, 49). Біля пам’ятника царю ще не зображено ані гармат, ані жорнового каменя з шосткинського млина, що дав першу силу ще козацькій виробні пороху. Все це є вже на іншому малюнку, 1896 року:

до статті “К 125-летию Шостенскаго пороховаго завода”, зробленому з фотографії 1882 року. На ньому бачимо над датами “1771–1871” новий  барельєф зі схрещеної зброї, поруч із зарослим знизу бур’янами постаментом стоять дві гармати на лафетах, а між ними, ніби на згадку, що завод виник не на голому місці, лежить жорновий камінь. За пам’ятником, за пірамідальними тополями, зображено двоповерхову будівлю “Делового двора”. Під малюнком мітиться напис: “Бюст Императора Александра ІІ, поставленный в м. Шостке в память исполнившегося в 1871 г. столетия со времени основания Шостенскаго пороховаго завода”. Проте “План Михайловскаго Шостенскаго пороховаго завода съ поселеніями Шостки и Капсюльной слободки 1897 года” дає старе пояснення: “Памятник Столетия завода. 1871 год”. Пам’ятник позначено посеред скверу (80 х 40 метрів), що закінчувався якраз по східній межі садиби священика або ж по нинішній будівлі пожежної вежі та недіючого фонтану біля неї. До речі, шосткинський пам’ятник названо в губернській газеті “Черниговское слово” за 1907 рік як пам’ятник імператору Олександру ІІ [19, 4]. Він не був єдиним у Чернігівській губернії: у 1887 році пам’ятник імператору встановили в Семенівці, через десять років – у Чернігові, наступного 1898 року – в Любечі.  Фото 8 Ще один пам’ятник Олександру ІІ в Чернігівській губернії встановили в липні 1914 року в сусідньому Новгороді-Сіверському [1, 113]. Отже, шосткинський пам’ятник імператору Олександру ІІ був найстарішим пам’ятником його величності в Чернігівський губернії.
Останні фотографії шосткинського пам’ятника були зроблені в 1910-х роках місцевим фотографом Іваном Опанасовичем Карповим (1879–1953). 

У січні 1918 року шосткинські більшовики звалили погруддя Олександра ІІ. Бронзовий імператор ще довго перебував у підвалі, у дворі генеральського будинку [14, 4]. За спогадами відомого архітектора, шосткинця Дмитра Чечуліна (1901–1981), узимку 1918 року: “...товарищи из ревкома попросили (його – В.К.) сделать что-то взамен бюста царя, что стоял в заводском сквере. За несколько дней нарисовал и исполнил в дереве обелиск и барельефы с изображением вождей революции. Состоялось открытие композиции. Было много народа, звучали торжественные речи” [19, 21]. Чечулінська композиція простояла до початку квітня, коли в Шостку ввійшли німці. Зрозуміло, що нова влада не залишила й сліду від постаменту з дерев’яними відображеннями комуністичних ідолів. З поверненням більшовиків у грудні 1918 року майдан біля церкви став зватися площею Красної Армії, або ж Красною площею. З приходом німців наприкінці серпня 1941року Красна площа стала німецьким кладовищем. У 1968 році на безіменній площі з’явився дуже скромний пам’ятник-обеліск 22 загиблим воїнам, учасникам Вітчизняної війни, колишнім працівникам заводу № 9 (нині – завод “Зірка”). Згодом обеліск був перенесений далі по вулиці Леніна ближче до вулиці Карла Маркса.

Нині Церковна площа є занехаяним сквером на підході до головної заводської прохідної. Тож спитайте у будь-якого робітника заводу “Зірка”, хто заснував пороховий завод, Шостку, і отримаєте відповідь подібну до тієї, яку отримав журналіст “Киевского вестника”: “Петро І був у Шостці проїздом і за його вказівкою водяний млин віддали “для устройства порохового завода” [21]. Чи був, чи не був селітряний пункт, мало кого цікавить, головне, що 1708 року був Петро І, який перевернув історію Шостки в головах деяких шосткинських «краеведов» догори ногами.

Посилання    
1.    Воїнов С.С. Новгород-Сіверський: Нариси історії. – Чернігів, 1999.
2.    Завод и его люди (страницы истории). Шосткинское проиводственное обьединение “Десна”. – Шостка, 1991.
3.    Заозерская В.И. Мануфактура при Петре І. – М.; Л., 1947.
4.    Історія міст і сіл УРСР. Сумська область. – К., 1973.
5.    История городов и сел УССР. Сумская область. – К., 1980.
6.    К 125-летию Шостенского порохового завода (1771–1796 г.г.) //Календарь Черниговской губернии на 1896 год. – Чернигов, 1895.
7.    Книга о Шостке //Советское Полесье (Шостка). – 1970. – 7 августа.
8.    Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. – К.,1893. – Т. ІІ: Полк Нежинский.
9.    Лукьянов П.М. История химических промыслов и химической промышлености России до конца ХІХ века. – М, 1961. – Т. 5.
10.    Незабудка Г., Секера С. На шостій річці ?.. Чи на шостій милі?... //Сіверський край (Новгород-Сіверський). – 2007. – 13 січня.
11.    Плодистая А.И. Шостка. Страницы истории. – Шостка, 2007.
12.    Полное собрание законов Российской империи. –Т.4. – 1830.
13.    Полное собрание законов Российской империи. –Т.5. – 1830.
14.    Приходько А.И. Воспоминания //Рукопись, Шостка. – 1990. – Музей заводу «Зірка», Шостка.
15.    Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины. – Харьков, 1964.
16.    Стогнут Б. В глубь векав //Советское Полесье (Шостка). – 1989. – 15 июля.
17.    Столетие Шостенского порохового завода. (1771-1871). – СПб., 1871.
18.    Страницы истории //Заводське життя (Шостка). – 2002. – 8 серпня.
19.    Черниговское слово. – 1907. – 1 марта. – С. 4.
20.    Чечулин Д. Жизнь и зодчество. – Москва, 1978.
21.    Что за город Шостка и какие они шосткинцы? //Киевский вестник. – 2008. – 18 ноября.
22.    Шостка. Историко-краеведческий очерк. – Харьков, 1970.
23.    «Шостка» // Рукопис.  – 1970. – Шосткинський державний краєзнавчий музей.
24.    Шосткинський державнй краєзнавчий музей. Режим доступу: http: //www.shostkamus.iatp.org.ua

•    Тут і далі виділено автором
 Стаття взята зі збірника наукових праць випуск №15 «Скарбниця української культури», Чернігівський історичний музей імені В.В. Тарновського, Чернігів 2013, стор.61-66.

Кириєвський В'ячечлав Дмитрович, краєзнавець, м. Шостка

Категорія: ІСТОРИЧНІ НАРИСИ | Додав: shostmus (14.05.2015)
Шосткинський краєзнавчий музей. Усі права захищено. © 2017